Коли сам Бог впорядковував землю, то чорт йому чинив перешкоди. Особливо не сподобалося чорту, що Бог запустив воду до річки Серет. Тож нечистий накидав каміння та перегородив русло, зупинив річку.

Водяні змії вирішили допомогти Богу та наробили дір у цій греблі і вона розвалилася. Чорт з відчаю втопився, а долину, що утворилася, назвали Чортовою. А місто – Чортковом.

ЧОРТКІВ
 

Від невеличкого містечка (але другого за величиною на Тернопіллі) на 28 тис. мешканців можна отримати декілька туристичних задоволень.

По-перше, йому майже 500 років, Магдебурзьке право і легенди про капище бога Чорнобога.

А по-друге, тут є тАкий костел і тАка стара ратуша, що одразу хочеться озирнутися по боках – я точно в Україні? :)

Як село, Чортків відомий з 1427. Назва вимовляється з наголосом на останньому складі - ЧорткІв. Містична назва міста за однією версією походить від імені магната Чартковсього, якому належали тутешні землі. Інше припущення пов’язує топонім зі злим Чорнобогом, третє ж стверджує, що своїй назві місто зобов’язане Чортовій долині, де шукали "дідькові скарби".

АЛЕ: Чортків - головне місто австрійського Поділля, його неофіційна столиця, і воно чіпляє своїм колоритом і різномаїттям.

знайомство з містом розпочинається з Долішньої Вигнанки і чорної Вознесенської церкви (одного з кращих зразків гуцульської школи дерев’яного зодчества).

Важко переоцінити внесок у розвиток західноукраїнських міст і селищ могутньої магнатської родини Потоцьких, представники якої займали найвищі військово-політичні посади Польського королівства і володіли величезними земельними наділами на теренах Галичини, Волині, Буковини та Поділля. У число облагодіяних ними міст входив і Чортків. Ім’ям першого її власника цього прізвища, у званнях якого крім іншого значилося генерал Подільської землі, було князь Стефан (1568 – 1631). Саме йому зобов’язана своїм заснуванням дерев’яна перлина храмової архітектури, розташована всього в парі кварталів від древнього замку. Датою закінчення будівництва споружденної без єдиного цвяха церкви, освяченої на честь святого Миколая, вважається 1630 (за іншими відомостями 1613-й). Однак, неспокійне XVII століття було не найкращим часом для дерев’яних будівель: постійні набіги кримчаків (в 1640 місто ними було захоплене); боєзіткнення під час визвольної війни Богдана Хмельницького 1648 – 1655, коли Чортків став одним з оплотів повстанців; польсько-турецька війна 1672 — 1676, підсумком якої стала десятирічна окупація міста османськими військами… і як наслідок всіх цих подій – повне руйнування наприкінці століття дерев’яного творіння талановитих майстрів.

Новою датою народження храму вважається 1717 (згідно з іншими джерелами – 1738-ий), коли біля витоків його відродження став чортківський цех кушнірів, який виступив одним із фінансових спонсорів будівництва.

Побудована на колишньому святому місці церква на Нижній Вигнанці була освячена 4 липня на честь Вознесіння Господня.

В 1522 місцевість стала власністю магната Чортківського (ймовірно, вихідця з цих місць, який отримав дворянство), а з 1533 Чортків обзавівся Магдебурзьким правом. Пізніше місто перейшло у власність Гольських, і в 1611 тут був побудований замок. Чим думав Гольський, коли будував його в низині, бо прекрасно прострілюється з навколишніх пагорбів - зрозуміти важко. Але пізніше з розмови з археологами на території дізнаємося, що замок збудовано на місці старого капища, тому, ймовірно, це було місце сили. А вже потім - замок, оборонне значення якого зводиться до нуля.

За плановою конфігурацією - це полігонне утворення, близьке до правильного п’ятикутника. Вздовж високих стін, викладених з місцевого піщаника, з боку замкового двору знаходилися прибудовані житлові і господарські будівлі з підвальними приміщеннями. В’їздні ворота розташовувалися в північній стіні замку. Поряд з воротами уздовж західної стіни знаходився двоповерховий палац з аркадними галереями у два яруси. До нього примикали кутові вежі, що значно виступали за лінію оборонних стін. Вони мали квадратну і п’ятикутну форми. У XVIII ст. між цими баштами з зовнішньої сторони була облаштована тераса, нижній ярус якої побудований у вигляді аркади. У ХVIII столітті, з розвитком артилерії, місцевий замок, як і більшість європейських замків, втрачає своє військове значення і перебудовується під житлову магнатську резиденцію.

За австрійських часів замок змінив своє початкове призначення і розміщував війська, тимчасово був в’язницею. Надалі він зазнав значних руйнувань.

Останні власники Садовські наприкінці ХІХ - початку ХХ століття використовували замок під склади. Замок зберігся завдяки тому, що у 20-х роках ХХ століття Подільським туристично-краєзнавчим товариством була проведена його наукова консервація. В совєцький період та на початку незалежності на його території діяла заправна газова станція. 

Всі наші подорожі роблять люди. Ті звичайні місцеві, зустрічі з якими ніколи не запланувати.

Сюди попасти ми зовсім не очікували. Прописуючи маршрут, не раз натикалася на інфо про те, що замок для туристів зачинений.
А нам відчинили.

- можна я буду російською? В Києві ж говорять російською, так? - заглядає в очі один з археологів.
- я с Мариуполя, а недавно тут купил дом. А здесь в замке копаем комнаты. Идём, покажу, что мы нашли. Смотри, какая часть тарелки, музейщикам она не нужна, а ей ведь больше тысячи лет...
-а звідки ви знаєте?
Хитро посміхається: «знаю. И посмотри, какая тонкая стенка у кувшина была, а сюда же ещё воду наливали и нагревали, а стенки-то выдерживали»,- і тримає в чорних долонях шматочок того, що колись було посудом.
-а в комнате, где копаем, там вообще на стенах руны...
 
Люби, те що робиш, гори і своїм вогнем ти запалиш не одне байдуже серце

Ратуша виглядає як дешеві торгові ряди, пофарбовані у жовте та обклеєні рекламою. Але її верхівка прекрасна – справжній німецьких фахверк. Вежа прикрашена швейцарським годинником. На шпилі ратуші сидить півник на флюгері – все як в Німеччині.

Збудована вона у 1908 році, а за всю цю екзотичну красу ратуші місцеві мають дякувати тодішньому своєму бургомістру Людвіку Носсу. Він навчався у західній Європі і, мабуть, милі фахверкові будиночки припали йому до душі.

Один з найкрасивіших костелів в стилі неоготики і мій найулюбленіший  римо-католицький храм в Україні (є одним з найвеличніших костелів України, в який я закохався з першого погляду, побачивши його фото в старій книжці про замки і фортеці України) - костел св. Станіслава домініканського монастиря знаходиться на площі Ринок. Його гострий шпиль помітний з багатьох місць Чортківа.

Перший костел в Чорткові було зведено у 1610 році як собор для монахів-домініканців, які з’явились в місті у 1600, прийшовши з сусіднього з Чортковом села Шманьківці, яке на той час ще було містечком. Фундатором будівництва костелу, а заодно і монастиря отців-домініканців, виступив тодішній власник міста Станіслав Гольський. Храм і монастир входили в оборонну систему Чортківа і відігравали у ній далеко не останню роль.

Відомо, що свого часу в костелі в літургіях під час своїх походів брали участь польські королі Ян Казимир і Ян ІІІ Собеський. 

Наприкінці XIX ст. населення Чортківа настільки зросло, що костел не вміщував усіх парафіян і тому почали будівництво нового храму й монастиря, а старий костел разом з частиною мурів і веж було розібрано та споруджено новий у стилі ”надвіслянської готики”. Ця перебудова тривала 9 років і була майже закінчена перед Першою світовою. Проект нового костелу підготував видатний польський архітектор, професор Краківського університету Ян Сас-Зубжинський, скульптурні фігури святих виготовили уславлені майстри Чеслав Стовп і Діаман Станкевич.

Під час війни постраждали дзвони, які було знято і вивезено росіянами, окрім найбільшого, який окупанти не змогли зняти. Але і його через 3 роки вивезли німці, розбивши на частини і знявши. За два роки дзвони повернулися на своє місце. Совєти виявилися більш жорстокішими: у 1941 перед наступом німців костел і монастир підпалили, а майже всіх отців і монахів-домініканців замордували на околиці Чортківа.
До 1946 костел св. Станіслава належав римокатоликам, у 1947-му його передали православній громаді міста. У 1959 храм перетворили на склад міськторгу. У 1989 костел повернуто отцям домініканцям.

Нині храм є санктуарієм (святим сховищем) ікони Божої Матері Святої Вервиці (Чортківської Богородиці).

Знаєш, Кельнський собор може бути одним з найбільших у світі, а Севільський - одним з найвеличніших, і нотр’дами в Парижі, Реймсі і Люксембурзі, а тут маленький Чортків десь на Буковині, і ти спускаєшся така від старого замку і... овва!

і в голові дзвіночками: це просто ней-мо-вір-но...
І цей годинник "мюнхенський" з півником на шпилі, і дзвін з костельноі дзвінниці, бо п’ятнадцята.
І отой весь базар-вокзал на Шевченка тобі далеко побоку, бо тут К-О-С-Т-Е-Л, біля якого навіть дихати боязко, січневе сонце колотить десь аж біля сплетіння і ти піщиною там...під східним порталом.
Центр світу.

СТРУСІВ

 
В історичних джерелах населений пункт вперше згадується у 1414 під назвою Підбогородиче (ймовірно, від храму на честь Богородиці). Відомо, що у 1434 році поселення належало якомусь Янушеві Кердею з Оринина. На початку XVI ст. поселення змінює власників, а разом з ними й назву. З того часу воно починає називатися Струсів, на честь славного і давнього за погодженням роду Струсів – шляхтичів українського походження.

Про войовничість цього лицарського роду складали цілі легенди. Одна з них розповідає, що один з предків Струсів так любив махати шаблею, що після битви довгий час не міг розтулити пальці, які її стискали. Лікарі навіть поставили йому діагноз: "Спазмум мілітарум" ("корч військовий"). Історія не знає жодного зі Струсів, який би вмер своїм життям: всі його представники помирали в боях з турками й татарами. Струсівський рід оспівували історики і поети, особливо польські. В його представниках вони бачили обличчя як руської (української) шляхти, так і безстрашну войовничу силу русинів з Поділля у боротьбі з турками й татарами

кладовищ в мойомі блозі не було давно, ще з часів трахтимирівських подорожей, але: в цему селі є одна унікальна річ, вірніше, кілька, про які не можна не написати.
Отже: надпис на плиті "Незабутньому ... - студенту Варшавського університету, замученим більшовиками", а всього вузький прохід відділяє це залишене - після "Золотого вересня" 1939 (поділу Польщі за секретним договором Сталіна з Гітлером) - без нагляду кладовище від ще раніше покинутого, але, все ж, не знищеного під час двадцятирічного перебування цієї території в складі Польщі, кладовища. На ньому вічним сном сплять воїни корпусу Червоного козацтва, що в 1918-му на короткий час заволодів Східною Галичиною. Чорні хрести, здіймаються без малого десять десятиліть над майже рівними з землею могилками, покосилися, і більше чим наполовину зотліли. Поряд з цим цвинтарем - зарослий пустир. Але пустир якийсь нерівний. І всередині нього стояв зовсім свіжий, пофарбований в червоний колір пірамідальний дерев’яний пам’ятник з п’ятикутною зіркою. На металевій дощечці - жіноче єврейське ім’я та прізвище, довоєнна дата смерті. І далі майже повністю вдавлена в землю плита з пісковика, а на ній висічений на івриті напис, бо то колишнє єврейське кладовище.

І місцевий дідусь на питання "що то за кладовища?" розповів, що "польське знаходилося там давно-давно і в австро-угорські часи, і під час ПольщІ. Червоно-козацьке кладовище, як і значний "приріст" на польському, з’явилися відразу ж після бою, який був під - ооон там (показує у бік лісу, що виднівся за дорогою), і протягом найближчих днів після нього (махнув рукою назад) в спорожнілому тоді палаці розташовувався "шпиталь".

-ну ось це поле, да

-а чому воно таке нерівне?

І він розповів, що тут був "єврейский цвИнтар", і що під час війни німці використовували могильні плити з цього кладовища для мощення автодороги. "Від мертвих нікому шкоди немає, не можна було це робити"...

На початку XVI ст. Струси будують на високому березі Серету в урочищі Чортова Дебра оборонний замок. До наших днів від нього майже нічого не залишилося, крім частини валів та підземель. У 1648 його зруйнували козаки Богдана Хмельницького, а пізніше замок розібрали для будівництва палацу.

Нині він заховався за греко-католицькою церквою Св.Миколая, зведеною у 1930 на місці старого дерев’яного храму, і щоби його знайти, прийшлося трохи попетляти.

Так, той самий, зведений з замкового каміння. В реєстрах він значиться, як "палац Голуховських" чи "палац Дунін-Борковських", хоча його власниками були Лянцкоровські.

Класицисичний двоповерховий палацовий комплекс, розхристаний і занедбаний зараз, і досі вражає.

Він має відразу два фасади. Перший, центральний, має 6 колон з трикутним фронтоном над ними. Фронтон палацу прикрасив герб родини - Прус ІІ, якого нині вже немає.

Другий, парковий фасад, більш цікавий. Завдяки рельєфу місцевості він виглядає таким, що знаходиться на підвищенні. Найбільшою його окрасою є добре збережена балюстрада. Цікаво, що у стіні цього переходу між палацом і кухнею існували масивні двері: господар міг заїхати бричкою майже до своїх покоїв. В центрі планування першого поверху був великий салон, від якого тягнулися репрезентаційні кімнати. Всього палац налічував 36 помешкань. В правому крилі розташовувалась домова каплиця.

 Парадні сходи були прикрашені поручнями з кутої бронзи. Все-все дерев’яне, від віконних рам і до двох велетенських креденсів, від столів і крісел і аж до більярдних київ, було виготовлено з ясеня з інтарсіями з червоного дерева. Крісла в їдальні і кабінеті були оббиті шкірою.

Власники палацу Лянцкоронські дітей не мали, тому після смерті останнього з них, село разом з околицями відійшло до Володимира Баворовського. Той наприкінці ХІХ століття продав маєток своєму родичу, графу Голуховському – сину впливового політика в Австро-Угорській імперії. В часи Голуховських були значно перебудовані інтер’єри палацу. Його прикрасили кришталеві люстри та канделябри на підлозі висотою в 2 метри. Приміщення палацу опалювались (тепло поступало від гарячого повітря через систему труб). Виходи для труб було облаштовано в камінах, декоративних грубках або просто в стінах. За Голуховських стіни оббили адамаском (кожна кімната мала свій колір), стелю прикрасили ліпленням. З якоїсь іншої резиденції в Струсів навіть доставили старовинний "порцеляновий" п’єц. Один салон умеблювали в стилі Людовіка XV. Практично всі ці розкоші зникли в часи Першої світової, коли струсівський палац було пограбовано.

Останнім власником маєтку був львівський воєвода Петро Дунін-Борковський, який отримав його внаслідок шлюбу з донькою Юзефа Голуховського Марією.

На сьогодні на території колишнього маєтку розташований дитячий інтернат. Збереглася скромна брама та басейн на території. Є й пам’ятка природи державного значення – сосна австрійська, що має вік понад 250 років. Сам палац стоїть пусткою: інтернат повністю переїхав у нові приміщення.

Від палацу каштанова алея вела до парку, котрий розташувався в вигині Серету. Вглиб парку вела липова алея. Через місток понад Серетом можна було потрапити до оранжереї. В парку було кілька клумб, на меншій розташовувався сонячний годинник.

Серет тут неквапливий, але шумний. Річка робить півколо, повератючи вправо. На кінчику цього невеликого язика розмістився старий струсівський парк. Років 70-80 тому тут був, мабудь, і справді клаптик раю, та дві світові війни, які спустошливо пройшли по Струсову, понівечили прекрасний зелений масив

МИКУЛИНЦІ

 
Микулинці відносяться до Теребовлянського району і розташовані десь на півшляху між Тернополем і Теребовлею. Містечко має надзвичайно довгу і насичену історію, вперше згадується в "Повчанні" Володимира Мономаха у 1096. Селище заснували ченці. Вони збудували церкву святого Миколая, звідки і пішла назва поселення. В 1387 містечко опинилося під владою Польщі, тоді ж воно почало називатися Микулинцями.

Із всего, що збереглося в селі, костьол чи не в найкращому стані. Колись з’єднувався з палацом кленовою алеєю. Декор храму і його витончені форми, підсилені центральним шпилем, чудово гармоніювали з центральним фасадом палацу і органічно замикали перспективи регулярної частини парку.

Мурований костел почали зводити у 1761 на кошти графині Людвики Потоцької. Архітектором був чоловік її онучки, Август Фридерик Мошинський. За його основу архітектор взяв костел при королівському палаці в Дрездені. Наріжний камінь у будівництво майбутньої святині заклав Львівський архієпископ Вацлав Сераковський. Освятили добудований у 1779 під титулом Пресвятої Трійці. Оригінальний інтер’єр не зберігся, оскільки в радянські часи приміщення використовувалося в господарських цілях.

Поруч з костелом зберігся старий цвинтар, на якому поховані останні з Реїв : Мечислава (1836-1918), Юзефа з Конопків (1856-1930) та їх донька Марія (1881-1927).

Хоча палац на березі Серету і носить ім’я Реїв, але народженням своїм він був зобов’язаний зовсім іншій магнатськійї родині; палац був побудований в 60-х роках 18 ст. на замовлення Людвіги Мнішек, яка за допомогою зв’язків свого впливового (на той момент вже покійного) чоловіка, засновника роду Потоцьких, виклопотала у польського короля Августа III новий привілей для міста в 1758. Від того палацу, правда, залишилися лише два флігелі, поставлені перпендикулярно до поздовжньої осі палацу і з’єднані з ним дугоподібні галереї.

Основний корпус в середині XIX ст. був повністю перебудований. У 1815 маєток викупив австрійський барон (за іншими відомостями великий польський землевласник) Ян Конопка, який мріяв створити елітарну бальнеологічну лікарню на основі місцевих мінеральних вод. В середині XIX століття Ян Конопка почав зводити нову палацову будівлю в стилі ампір.

Побудована в стилі неокласицизму, центральна частина палацу підкреслена на головному фасаді ризалитом з чотирма дерев’яними скульптурами атлантів, піднятими на аркаду першого поверху. Будівля палацу розташовується в в оточенні великого дендропарку (який славиться трьома двохсотлітніми ясенями), за проектом талановитого польського архітектора Августа Фредеріка Мошинського. З цього місця ландшафтний парк спускається до річки, а зліва розташовані руїни замку.

Старі флігелі і палац формують широкий двір - курдонер. Від головного фасаду, пройшовшись по алеї, можна потрапити до Троїцького собору. Посеред дороги, в оточенні п’яти вікових кленів, знаходиться колодязь. У давні часи в палаці розташовувалися розкішні парадні зали, які прикрашали ампірні розпису на полиці, а сьогодні немає ніяких розписів, а стіни обштукатурити і пофарбували, загубивши колишню велич.

Конопка мав задум влаштувати тут елітний курорт, заснований на сірководневих джерелах. Лікарні судилося проіснувати як елітарного закладу під чуйним керівництвом спадкоємців Конопки аж до 1914, коли конкуренція з боку аналогічних європейських і вітчизняних курортів, а потім бойові дії Першої світової війни, що розгорнулися на території Західної України, поставили його за грань існування (в 1918 - 1920 магнатська резиденція була розграбована, праве крило спалено). Палац перетворився в звичайну резиденцію і залишався у володінні до початку Другої світової.

Через часті напади татар (містечко стояло на татарському Кучманьському шляху) виникла необхідність будівництва оборонного замку. Замок збудували у 1550, коли Микулинцями володіла Анна з родини Йорданів. Опісля них тут засвітились сім’ї Зборовських, Конєцпольських, Синявських і Любомирських. Страшних руйнувань містечко зазнало у 1675 році, коли підло було знищено турками.

Замок має форму квадрата з довжиною стін у 75 метрів і товщиною оборонних мурів у 2 метри.
 

На трьох кутах замку височать круглі вежі, які колись мали три оборонні яруси, та бійниці для гармат. Із західного боку, де не було урвища, оборонні мури були додатково захищені глибоким ровом. В замок можна було потрапити через браму з підвісним мостом. Ще один в’їзд у замок був зі східного боку. Всередині фортеці були житлові споруди. До наших днів збереглися льохи і підземні ходи під ними. Кажуть, що з замку підземних ходом можна було дістатися Теребовлянсько замку.

Микулинецький замок - єдиний в Україні, на території якого живуть люди. А історія така. На початку XX ст. тут ще мешкала графиня Юзефа Рей, у якої була служниця Анна – вірна і досить наближена до графині. Анна з чоловіком збиралась будувати власний будинок, але їх плани поламала Друга Світова війна. Чоловік був призваний на війну, де і загинув, а Анна залишилась з малою дочкою Стефанією.

Юзефа померла у 1930 році, а її донька Марія – ще раніше, у 1922 від тифу. Рід Реїв згас. Сім’я ж Анни пережила в цих стінах війну, і залишилась тут після неї. Анну прийняли на роботу сторожем замку, а їхнє житло поступово легалізувалось. Анна померла в 1983 році, а Стефанія з чоловіком лишилась жити у замку. Свого часу їм запропонували переїхати у 2-кімнатну квартиру, але родина відмовилась начеб-то через меншу житлплощу.

У 1815 барон Ян Конопка відкрив тут суконну фабрику. Замок перебудовується під фабричні потреби, що явно не йде йому на користь. Фабрика прогоріла, будівля опустіла і почала руйнуватись. Заселення на початку XX ст. родини Реїв уже не могло спинити повільну агонію твердині, яка триває і досі.

КРЕМЕНЕЦЬ
 

на Бону заїхали в сутінках. Чомусь Саша думав, що згори ми побачимо казкову панораму підсвіченого міста. Але замість того викололи око, наїлися туману і до смерті налякалися власних силуетів. Вранці знову було молоко, а вже на зворотньому шляху всі необхідні галочки були розставлені.

Місто ніби сховалося в природному каньйоні річки Ікви, біля якої височіють Кременецькі гори - Хрестова, Воловиця, Кулічевка, Дівочі скелі, Черча. І більше за інших притягує звичайно, Замкова гора. Бо вона на 397 м вище моря.

В Кременеці збереглося більше 50 історико-культурних пам’яток. Руїни замку, ансамблі монастиря і колегіуму, Богоявленський і Миколаївський собори (куди ми і не планували, і не потрапили :) ...).
а от що стосується фортеці, яка так налякала в перший день подорожі: згідно з деякими джерелами, вона була побудована ще в дохристиянські часи.
Головні її господарі: Король польський і великий князь литовський Сигізмунд I і його дружина.
Сигізмунд I в 1536 році передав Кременецький замок з прилеглими селами дружині італійці Боні Сфорца із зобов’язанням підтримувати кріпосні зміцнення і містити замковий гарнізон. Бона суттєво зміцнила замок. У замку було в той час три вежі і досить високі стіни з гарматами. Всередині замку розміщувалися казарми для гарнізону, різні господарські об’єкти, порохівниці. Бона володіла замком 20 років з 1536 по 1556. і на честь неї, за однією з версій, названа замкова гора.

А ще... королева Бона прагнула вічної юності, а так як чудодійних кремів і пластичної хірургії в ті часи не було, то використовувала вона кров невинних дівчат. Їх кидали на гострі кілки решітки-перекриття в одній з веж кременецького замку, а ярусом нижче Бона приймала душ.
Ось така вона була кровожерна...))
 
а в місті нас цікавило кафе "Браво", про яке кілька днів розповідали всі місцеві, що зустрічали в дорозі. Чаю і десертів власного виробництва спробували аж з другої спроби. Смачно, так

Мила Пазиненко – блогер, путешественница, фотограф и просто красавица.