Його засновник Ярослав Козак знайомить своїх гостей із заповідними місцями України, про які ще декілька років не чули навіть досвідчені туристи. У клубі вже більше двох тисяч учасників, і їх кількість постійно зростає.

– Екологічні тури до заповідників – досить незвичний для українців формат. Як удається не перетворювати їх на нудний шкільний урок біології або, навпаки, у п’янку на природі?

– Так, формат для багатьох поки що незвичний, адже заповідники не можна дивитися у такому ж режимі, як пам’ятки історії чи архітектури. Тут немає «екскурсійного галопу», коли побачив – зробив селфі – побіг далі. Нерідко доводиться витрачати багато часу навіть на те, щоб дістатися якогось віддаленого чи важкодоступного місця. І коли ви нарешті дійшли до мети, то затримаєтеся тут довше, бо важливо не лише побачити, а й почути і зрозуміти.

І тут головна роль – це роль гіда, людини, яка «розуміє мову птахів і звірів», уміє інтерпретувати природу не лише фахово, але й доступно, легко, з гумором.

Стосовно п’янки – провокаційне запитання. Любителі відійти 500 метрів від дороги і прийняти «по 500 на брата» з нами не поїдуть за означенням: їм не підходить ані наш графік, ані формат. Але посидіти ввечері, погомоніти за келихом доброго вина чи ексклюзивної настоянки ми не проти. Кулінарні та дегустаційні тури в нас на другому місці за популярністю після екологічних. А в ідеалі програма містить і те й інше.

– Науковці не завжди раді «легковажним» гостям – я сам зустрічався з такими працівниками заповідників. Як вам удається поєднувати туризм із наукою?

– Вважаю, що образ науковця як «ботана» – невдалий стереотип. Зазвичай природоохоронці – це люди з чудовим почуттям гумору. Та й групи у нас доволі специфічні: людям дійсно цікаво те, що їм розповідають, мандрівники завжди задають безліч запитань, бувають випадки, коли просто не відпускають гіда.

– Мешканці яких міст України цікавляться екологічними турами?

– Кияни в принципі подорожують більше, ніж мешканці інших міст, тому їх відсоток у складі наших груп теж суттєво вищий. Причин багато: це і зручне сполучення столиці практично з усіма регіонами, і вищий рівень зарплат, і менталітет. Освічені й успішні люди завжди подорожують більше. Часто подорожують із нами мешканці Харкова, Дніпра, Львова, Одеси. Фактично з усіх регіонів, з усіх обласних центрів ми маємо учасників нашого клубу, підписників нашої сторінки у Facebook. Загальна тенденція однозначна – в екотуризму прихильників усе більше й більше. Щороку ми намагаємося додавати близько десятка нових маршрутів до вже існуючих. Раніше в пікові дати, у квітні-травні, відправляли на маршрути по одній-дві групи, зараз – по три-чотири одночасно.

– Як щодо іноземних гостей – чи збільшується інтерес до України, з яких країн їдуть, що саме їх цікавить?

– Певний час, до початку війни на Сході, інтерес збільшувався. Зараз їздять менше, навіть у турах на Західну Україну потік упав. Щодо екотуризму, то це найчастіше індивідуальні туристи: бьордвочери, фотографи. У нас дійсно унікальна природа, нам є що показати, адже Україна лежить у кількох зовсім різних географічних зонах, і в більшості заповідників природні ландшафти збереглися в первозданному вигляді. Але для просування цього напряму на світовому ринку потрібна державна підтримка.

– Можете скласти портрет гостя ваших турів: вік, місто, професія?

– Колись міг, тепер уже ні.  У перші роки існування клубу нашими туристами були найчастіше молоді люди 25-40 років із високооплачуваною роботою: ІТ-спеціалісти, юристи, журналісти, працівники іноземних компаній. Зазвичай вони вели власні сторінки чи блоги, викладали там репортажі та світлини. Вони й нині є серед учасників клубу, але в даний момент важко скласти «типовий портрет» – з нами їздить і молодь, і пенсіонери, люди сімейні і несімейні, останнім часом усе більше з дітьми. Їх спільна риса – вони життєрадісні й оптимістичні. Кузьма Скрябін співав про місця щасливих людей, а в нас – подорожі щасливих людей.

– Учасники вашого клубу часто їздять в одне і те ж місце по декілька разів. Виходить, не важливо, куди їхати, важливо – з ким?

– Важливо й те й інше. Просто так на ту саму локацію мандрівник не поїде, навіть із найкращою компанією. Це вже специфіка турів до заповідників та національних парків: природа не буває однаковою, вона дарує різні картинки в різні пори року і навіть в різні роки. Приїдеш до заповідника на Поліссі восени – будуть чудові барви осіннього лісу, гриби та ягоди. Влітку – чорниця, квітування латаття білого на болотах, навесні – первоцвіти та безмежне царство води, яка буде водоспадами переливатися через боброві загати. Зима – це для гурманів: казковий засніжений ліс, свіжі сліди диких тварин на снігу. Тут не буває двох однакових екскурсій – і в природі постійно відбуваються зміни, і працівник заповідника завжди веде розповідь по-іншому, адже це авторські екскурсії. На таких гідів ходять, як до театру на гру улюбленого актора.

А компанія у нас дійсно гарна. Якщо підписники різних сторінок чи учасники груп у Facebook зазвичай знають один одного лише за дописами і фотографіями, то наші учасники знайомі між собою набагато ближче. У нас близько десятка подружніх пар утворилося під час мандрівок, уже народилися діти, які тепер теж їздять із нами, ми стали кумами й родичами. Учасник клубу – це принципово інше поняття, ніж «постійний» клієнт. Ви можете бути постійним клієнтом магазину, мати картки на знижки, але ви себе із цім магазином ніяк не асоціюєте. У нас все по-іншому: клуб – це не я і мої тури, це всі учасники, які активно беруть участь у клубному житті.

– Ви часто подорожуєте українською глибинкою. Яке відкриття вас вразило найбільше за останній рік?

– Товтри-Медобори. Здавалося б, зовсім недалеко від розкрученого і туристичного Кам’янця-Подільського, але цей дивовижний райський куточок туристи незаслужено оминали. Нереально красиві, справді гірські пейзажі, з унікальною рослинністю і навіть віковими лісами. Це район біля Збруча: Сатанів, Іванківці, пуща відлюдника, Гостра Товтра, степові товтри поблизу села Івахнівці, товтра Високі Камені. Для нашого клубу ця подорож стала справжнім хітом.

– Заповідний режим в українських реаліях, м’яко кажучи, не завжди працює. Чи існує спосіб врятувати заповідну природу?

– Так, є проблеми з браконьєрством, знищенням високогірних лісів, вікових дерев. Справжня екологічна катастрофа на Поліссі, де орудують бурштинокопачі. Однозначного рецепту порятунку не існує: до кожного дерева охорону не приставиш, а десь правоохоронці й владні структури заплющують очі або навіть у змові з порушниками закону. На мою думку, набагато легше стане, коли в суспільстві буде сформована громадська думка стосовно охорони природи, коли діти змалечку знатимуть, що природу треба не лише любити, а й берегти. Коли на рівні підсвідомості діятимуть правила: не можна нищити природу, забруднювати воду й повітря, забудовувати береги рік, засипати водойми, намивати пісок. І просвітницька робота, зокрема з дітьми, під час екологічних турів – це перший, нехай і невеликий, крок до формування такої свідомості, адже років через тридцять наші екскурсанти сидітимуть у парламенті й уряді. І як можуть вони приймати рішення про охорону природи, якщо толком тої природи не бачили? Ще одна біда: у нас уже кілька років поспіль йде неоголошена війна проти створення нових національних парків. І проти створених раніше – теж. Лісівники, чиновники та браконьєри залякують місцеве населення, що вони навіть у ліс зайти не зможуть, якщо територія стане заповідною. І в результаті маємо величезний мінус – і для збереження природи, і для розвитку туризму в цих регіонах.

– До речі, про місцеве населення – селяни сприяють розвитку туризму чи радше заважають?

– Україну можна умовно розділити по регіонах. «Ми любимо вас і ваші гроші», максимально позитивне ставлення – вся Західна Україна. «Ми любимо ваші гроші, а на вас нам у принципі пофіг, радійте, що ми вас прийняли», стримане ставлення – всюди на морському узбережжі та в постсовкових санаторно-курортних зонах. «Хто ви такі і що ви тут не бачили, як би чого не вийшло» – вся інша територія України, де люди просто не знають, що на туризмі можна заробляти гроші. «А ну, швидко звалили звідси!», різко негативне ставлення – там, де займаються незаконним бізнесом (той самий бурштин), контрабандою, браконьєрством. І навіть там, де ставлення за означенням має бути нейтральним, за спроби створення нацпарків (Міжріччя Десни й Дніпра, Холодний Яр, Лохвиця, Кобеляки) бандюки і браконьєри всіма неправдами перетягли місцевих на свою сторону.

– Чи є позитивні приклади?

– Є – Селезівка (північ Житомирської області, Поліський заповідник. – Ред.). Коли ми починали їздити, місцеві дивилися на нас, як древляни на князя Ігоря (мешканці Полісся у X столітті жорстоко вбили київського князя, який вів із ними війну. – Ред.). А зараз усе – «мир, дружба, водка», ягідки і грибочки нам носять, ми там реально по 10-12 тисяч гривень залишаємо з кожної групи на дари лісу.

– Чого більш за все не вистачає Україні для розвитку внутрішнього туризму в цілому та екологічного туризму зокрема?

– За останні десять років внутрішній туризм зробив гігантський стрибок уперед. Освоєно цілі туристичні регіони, невідомі раніше, а на популярних напрямках туристичний потік зріс не в рази, а на порядок. І тут народжується певна проблема: у місцях масового скупчення туристів різко падають рівень сервісу, рівень надання послуг. Та й саме відношення до туриста скочується до «і так приїдуть» чи «і так з’їдять». А туристи, які потрапили у цей епіцентр жлобства, вже й не вірять, що сервіс може бути принципово іншим, а Карпати, скажімо, бувають дикими й безлюдними – без сміття на маршрутах, п’яних викриків та реву квадроциклів. Навчитися поважати себе й тих, хто відпочиває поруч – ось найбільша проблема. А дороги будуть: рік, що минає, дуже добре це показав.

Стосовно екологічного туризму – дуже гостро стоїть проблема з кадрами. Не в кожному заповіднику чи нацпарку навіть знайдеться фахівець, який уміє грамотно працювати з туристами. Тут ми завжди готові надати допомогу, адже позитивного досвіду такої співпраці у нас дуже й дуже багато. Кадри потрібно готувати ще зі шкільної та студентської лави. Просто на це не звертали увагу. У нашій системі освіти є гуртки краєзнавства, є гуртки активних видів туризму, а по напряму екологічного туризму – нічого. Майбутні екологи вчаться любити природу в кабінетах, не виїжджаючи на місцевість. Якраз створення нових національних природних парків поруч зі столицею та великими обласними центрами допомогло б у вирішенні даної проблеми.

– Який регіон України, на вашу думку, має найбільший нереалізований туристичний потенціал? Що заважає його розвитку?

– Центральні й особливо східні області. На сході можна паралельно з екологічним розвивати й промисловий туризм – Кривий Ріг тут дуже позитивний приклад. Дуже успішною була подорож-розвідка по заповідниках Слобожанщини, цей напрямок обов’язково будемо розвивати. На жаль, унікальні степові заповідники Донецької і Луганської областей ми побачимо не скоро. І в якому стані будуть ці заповідні місця, теж велике питання.

Клубний формат дає нам змогу бути першопрохідцями, відкривати туристичній спільноті невідомі раніше об’єкти та напрямки. Камінне село, Поліський заповідник, Міжрічинський парк – до нас таких назв на туристичній мапі України просто не було. У клубному форматі ми іноді створюємо «антитури», тобто «тури навпаки». Ми навмисно викидаємо з програми все попсове і традиційне, йдемо наліво там, де всі йдуть направо, і знаходимо щось нове на добре вивченій, здавалося б, території.

Фото: facebook.com/yaroslav.kozak.3